Кур'ята Ніна Дзвінка. Українка, народжена в СРСР

Кур'ята Ніна

Дзвінка. Українка, народжена в СРСР

Лабораторія 2023 р. 376 ст. , обкладинка: тверда
розмір: 145х215 мм.

оцінок: 1

Немає в наявності

Доставка:
   - Нова Пошта 1-3 дні
   - Укрпошта 3-7 днів

Оплата:
   - при отриманні
   - на карту Приватбанка

Про книжку «Дзвінка» «У вас така гарна українська мова – ви, мабуть, зі Львова?» – цю фразу головна героїня дебютного роману Ніни Кур’яти «Дзвінка» чутиме безліч разів. І постійно долатиме чужі стереотипи стосовно себе і своїх земляків з українського Півдня. Ця книга про те, як це — народитися українкою в СРСР, відчути на собі спочатку радянську пропаганду і мовну дискримінацію, а потім – упередженість земляків з інших регіонів. Створити та втримати власну ідентичність Дзвінці допомагає сім’я – саме родинні історії та сімейне виховання сіють в ній зерна сумніву стосовно того, а чи варто вірити тому, що говорять у школі, пишуть в газетах і «брешуть» по телевізору. Дитинство головної героїні припадає на добу пізнього Брєжнєва і початку «Перестройки», юність — на розвал Радянського Союзу та сумнозвісні дев’яності, а доросле життя — на остаточне становлення Незалежності. Переїхавши до Одеси, Дзвінка має відстоювати свою інакшість в зросійщеному середовищі, а згодом в Києві та на Заході України має доводити, що вона – така сама українка, як і ті, хто народилися по інший бік Збруча, її рідна мова – українська, і на Одещині живуть українці. Герої книги розмовляють українською та російською мовами, подільським та галицьким діалектом – і, звісно ж, суржиком. Там є такі слова, як «клубніка», «помидора», «ґаблі», «каляфьор» і «спіжарка». Все, як у нашому житті, такому багатому на непередбачувані обставини і різноманітні культурні коди. Чому варто прочитати книжку «Дзвінка»? Художній роман журналістки і письменниці про те, як починаючи з радянських часів і до сьогодні в нашому суспільстві спотворювалися питання української мови та ідентичності. Майстерно та іронічно щодо реалій радянського часу, відтворює українсько-російські мовні колізії в Україні. Про авторку Ніна Кур’ята — українська журналістка та письменниця. Авторка трьох поетичних збірок. Сьогодні працює медіатренеркою та медіаексперткою. Відгуки Це історія дорослішання цілої країни, яка після сотень років оніміння приходить до тями. Неможливо забути перші спалахи дитячих спогадів, коли у вірш про піонерів вмішався виноград з Одещини і щемкі бабусині розповіді. Коли не можеш забути хто ти насправді ані в радянському дитинстві, ані в русифікованих містах. Ані коли країна грузне у війні з ворогом, який будь-якою ціною хоче витравити цю ідентичність. Роман Ніни Кур’яти дратуватиме тих, хто любить ділити українців на «правильних» і «неправильних». Він підсвічує розлами і обіцяє надію на те, що спільні травми, спільний досвід і спільна любов до своєї землі врешті-решт стягнуть ці розлами золотим швом. Євгенія Кузнєцова, письменниця Життя починається з бабиної хати і веде до великих міст. У селі назви літніх місяців наче зірвані з клумби і грядки. Там співають колискові й заговорюють переляк, розказують про голод і війну не те, що в підручниках. Це світ зникомих речей — бобінного магнітофона і «радіо з чорного лакованого дерева з білою мереживною тканиною ззаду». Там, у місті, все роблене напоказ і на оцінку, там учорашні селяни крутять кучері, купують босоніжки на пробці і, відчепіривши мізинця, переходять на російську. Там байдуже журі слухає український вірш, тільки якщо його декламує дівчинка у вишиванці. Кур’ята пропонує засіб від забуття, тільки замість євшан-зілля у його складі алое з драконячими пагонами хвостів — правдиво-гострі спогади. Сергій Осока, письменник Цитати Отже, все просто. Говориш українською — танцюй гопак, чого тобі ще? Читаєш зі сцени україномовні вірш — не забудь український костюм, бажано ще й з віночком. Вважаєш українську рідною? Тоді виступиш на Дні рідної мови в бібліотеці якоїсь школи, за це поставлять одразу дві «галочки» — у школі і в обласному відділенні Спілки письменників, яка туди тебе направила — бо де ж іще знайти тих, хто може читати щось українською, як не там..? З ''великих'' людей у букварі намальовані Ленін і Гагарін. Про Леніна пишуть, який він хороший і мудрий, як він водив хороводи навкруг ялинки з дітьми і що вчився він на самі лише п’ятірки. Ще писали про Шушенське і як він там дружив з мужиками і стріляв з рушниці качок. Про Гагаріна пишуть менше, але з Леніним їх поєднує одна серйозна річ: їх не можна малювати. Дзвінка якось захотіла намалювати портрет когось із них, і мама їй дуже серйозно сказала, що малювати Гагаріна не можна, а Леніна — тим більше. От не можна і все, і не треба про це зайве питати. Нізя. Говорити українською означало одне з двох: або ти — приїжджий з села, який не знає нічого, окрім «телячої мови», або — свідомий націоналіст, який провокує всіх на сварки. І тому в тролейбусі набагато безпечніше сказати «закомпостируйте, пожалуйста, талончик», і далі писати собі в блокнотику якісь уривки віршів, що приходять по дорозі до університету, ніж спробувати хоча б наважитись щось сказати українською і дивитися, яка буде реакція.