Бредбері Рей

Марсіанські хроніки : повість

Навчальна книга - Богдан 2019 р. 192 ст. , обкладинка: Тверда
розмір: 170х240 мм.

Ваша оцінка: - / 5

відгук:
ім'я:
скасувати

Немає в наявності 349 грн.

Доставка:    - Нова Пошта 1-3 дні    - Укрпошта 3-7 днів Оплата:    - при отриманні    - на карту Приватбанка

Добре, коли людина знову знаходить
                                                                                                                                              у собі здатність дивуватися, — сказав 
                                                                                                                                              один філософ. — А з початком космічних 
                                                                                                                                              подорожей усі ми стали дітьми».



СІЧЕНЬ 1999.
РАКЕТНЕ ЛІТО

   Хвилину тому в Огайо стояла зима. Двері в будинках були щільно причинені, і ніхто не насмілився б відчинити густо помережані морозом вік­на. Зима була справжня: з усіх дахів звисали бурульки, на сніговій гірці галасу­вала дітвора, а навантажені покупками домашні госпо­дарки, кута­ючись у свої шуби, незграбно, наче ведмедиці, брели тротуарами, що взялися кригою.
   І враз тепла хвиля прокотилася над містечком. Не хви­ля — море гарячого повітря ринуло на місто і вмить за­лило все навкруги. Здавалося, хтось одчинив двері веле­тенської пекарні. Літня спека огорнула і чепурні ко­теджі, і голі садки, і малих лижників. Крижані бурульки танули на очах. Люди розчиняли навстіж вікна. Діти ме­тушилися, скидаючи свої пальта. Домашні господарки тут-таки, на вулиці, знімали шуби. Сніг розтав за кілька хвилин, і на газонах визирнула прим’ята торішня трава.
   Ракетне літо. Ці слова переходили з уст в уста.
   Ракетне літо. Воно прилетіло в містечко, наче ві­тер пустелі, і своїм палючим диханням розтопило на шиб­ках химерні зимові візерунки. Діти покидали лижі й сан­ки. З холодних хмар сіявся сніг, але на землю він падав гарячим дощем.
   Ракетне літо. Люди поглядали з-під критих ґан­ків на червоне від заграви небо.
   Ракета лежала на космодромі, вивергаючи рожеві хмари вогняного диму. Це ракета перетворила зиму на літо гарячим подихом своїх потужних двигунів. Ракеті були підвладні пори року, і в Огайо на короткий час за­панувало літо.

ЛЮТИЙ 1999. 
ІЛЛА

   Їхній дім з кришталевими колонами стояв на березі порожнього марсіанського моря. Щоранку Ілла К зри­вала золотаві плоди, які росли просто на кришталевих стінах, а потім починала прибирати в кімнатах, розсипаючи жменями магнітний порошок. Цей порошок зби­рав увесь пил та бруд і, наче дим, зникав за вікном, роз­віяний гарячим марсіанським вітром.
   Удень, коли стародавнє море дихало спокоєм і в садку стихав шелест виноградних лоз, коли завмирало в полу­денній тиші далеке марсіанське місто, господар будин­ку К сидів у себе в кімнаті і читав металеві книги з опук­лими ієрогліфами. Він проводив рукою по сторінці, немов грав на арфі, а з книги линув голос. Тихий голос далекої старовини співав повість тих часів, коли море билося в берег хвилями червоної пари, коли стародавні люди вели у бій хмари металевих комах і загони смертоносних електричних павуків.
   Уже двадцять років подружжя К жило біля мертвого моря. А цей будинок, що, ніби соняшник, повертався фа­садом до сонця, цілих десять століть давав притулок їхньому роду.
   І він, і вона були ще не старі. Як у всіх марсіан, у них була брунатна шкіра і схожі на золоті монети очі. Голос тихий, співучий.
   Ще недавно вони знаходили відраду в своїх улюбле­них заняттях: малювали вогняні картини, тішилися дов­гими розмовами, що тривали аж до світанку в кімнаті для бесід під портретами, які світилися блакитним фос­форичним сяйвом, а коли достигав виноград, вони пла­вали в каналах, наповнених зеленим вином.
   Та нараз щастя покинуло їх.
   Цього ранку Ілла К стояла між колонами і слухала розпечену пустелю, яка, мов безкрає море, сягала дале­кого обрію.
   Вона знала: щось має трапитись.
   І вона чекала.
   Ілла вдивлялась у блакитне небо Марса, немов споді­ваючись, що воно от-от пожолобиться в потугах і викине на пісок пустелі якесь блискуче диво.
   Але нічого не сталося.
   Стомлена чеканням, вона пішла до дверей. Дрібненький дощик падав з вершечків колон, охолоджуючи повітря. На мить хмара вологи огорнула її, і жінка наче занурилася у струмок. На підлозі в кімнатах блищали потоки холодної води. Вона чула, як тихо співає книга під руками чоловіка. Його пальці ніколи не втомлювались грати стародавніх пісень. Якби ж то він іще хоч раз узяв її, як бере свої книги, вона сама забриніла б у нього в руках, наче арфа.
   Марні мрії! Жінка похитала головою і заплющила зо­лотаві очі. Ні, вона не дорікала своєму чоловікові, бо знала, що одружені люди зрештою звикають одне до од­ного і старішають серцем.
   Вона лягла в крісло, яке відразу набрало зручної для її тіла форми, і заплющила очі.
   І зразу ж їй приснився дивний сон. Пальці у неї за­тремтіли, напружилися й почали судомно хапати повіт­ря. За мить жінка прокинулась і сіла, важко дихаючи, в кріслі. В її очах світився переляк.
   Вона швидко озирнулася, ніби шукала когось очима. Але марні сподівання: між колонами не було нікого.
   У трикутних дверях стояв чоловік — Ілл К.
   — Ти мене кликала? — роздратовано спитав він.
   — Ні, ні! — вигукнула вона.
   — Мені здалося, ти щось кричала.
   — Невже? Я задрімала на хвильку і бачила сон.
   — Сон удень? Удень тобі не часто видяться сни.
   Жінка випросталася, наче її хтось ударив по обличчю.
   — Який дивний сон! — прошепотіла вона. — Дуже дивний. 
   — Справді? — знехотя мовив чоловік, бажаючи швидше повернутися до своєї книги.
   — Мені приснився якийсь чоловік.
   — Чоловік?
   — Високий чоловік. Сантиметрів сто вісімдесят на зріст.
   — Що за нісенітниця! Тобі приснився якийсь виродок-велетень!
   — Проте він здався мені... вродливим, — вела вона далі, затинаючись, повільно підбираючи потрібні слова. — Хоч і надто високим. І в нього були... О, я знаю, ти скажеш, що це дурна фантазія. Але в нього були сині очі! 
   — Сині очі?! Оце сон! Ти, може, ще скажеш, що він мав чорне волосся? 
   — Як ти вгадав? — схвильовано вигукнула вона. 
   — Я просто взяв найнеймовірніший колір, — холодно відповів він. 
   — І справді, волосся було чорне! А шкіра дуже біла! Вигляд у нього був незвичайний! І одяг якийсь чудернацький. Він прилетів з неба і так приязно розмовляв зі мною.
   — Прилетів з неба? Ну, це вже дурниця!

ISBN: 978-966-10-4273-4