Станіслав Лем

Едем

Навчальна книга - Богдан 2017 р. 296 ст. , обкладинка: Тверда
розмір: 120х200 мм.

Ваша оцінка: - / 5

відгук:
ім'я:
скасувати

Продано, немає в наявності

Доставка:    - Нова Пошта 1-3 дні    - Укрпошта 3-7 днів Оплата:    - при отриманні    - на карту Приватбанка

«Едем» — науково-фантастичний роман Станіслава Лема.
   Екіпаж космічного корабля, що складається з шести осіб, зазнає аварії на недослідженій планеті. Після того, як членам екіпажу вдається вибратися з ракети, вони роблять спроби відновити пошкоджений корабель та одночасно починають досліджувати Едем. Повернувшись із вилазки, земляни виявляють, що якась істота залізла в ракету і незрозумілим чином запустила один із силових агрегатів.
   Впродовж подальших досліджень та контактів із представниками місцевої цивілізації земляни виявлять, що на планеті є влада, яка заперечує власне існування. Влада забороняє вивчення теорії інформації поза спеціальних установ, а вся громадська інформація виходить від диктатора і правлячих кіл, яких «не існує»...


   Рецензії на книгу: 





«Едем» Станіслава Лема: Проблеми пізнання чужих цивілізацій (авт. Ігор Ярославський)
Едем: рай чи пекло? (авт. Софія Андрійчук)








   Переклав з польської Дмитро Андрухів
   Ілюстрації Ростислава Крамара


   У розрахунки вкралася помилка. Замість того, щоб пройти над атмосферою, вони зіткнулися з нею. Ко­рабель входив у повітря з ревом, від якого лопалися барабанні перетинки. Розпростерті на нейлонових сітках люди відчували, як стиснулися амортизатори, передні екрани спалахнули полум’ям і згасли, по­душка розпечених газів, що натискала на ніс корабля, затулила зовнішні об’єктиви, гальмування почалося надто пізно й виявилося неефективним. Рубку випо­внив чад од паленої гуми, під пресом перевантаження люди сліпли й глухли, це був кінець, однак навіть про нього жоден з них не міг подумати — не вистачало сили, щоб підняти грудну клітку, втягнути повітря, — це робили за них кисневі пульсатори, котрі ще працю­вали, нагнітаючи повітря в їхні груди, наче в полопані балони.


   Нараз гуркіт ущух. Спалахнули аварійні вогні, по шість із кожного боку, люди заворушилися, над по­трощеним і сплющеним у гармошку пультом двигуна горів червоний сигнал тривоги, клапті ізоляції, скалки плексигласу зі шелестом совалися по підлозі, рев при­пинився, все поглинув глухий, дедалі наростаючий свист.


   —  Що це?.. — прохрипів Лікар, випльовуючи гу­мовий мундштук.


   — Лежати! — застеріг його Координатор, який стежив за останнім уцілілим екраном.


   Ракета перекинулася, немовби в неї вдарив таран, нейлонові сітки, які обвивали людей, завібрували, наче струни, усе на мить застигло, ніби на гойдалці, що сягнула найвищої точки, відтак пролунав оглуш­ливий гуркіт


   М’язи, які напружилися в очікуванні останнього удару, раптом обм’якли. Ракета, стоячи на вертикаль­ному стовпі випускного вогню, повільно опускалася, сопла гуркотіли заспокійливо; це тривало кілька хви­лин, потім перегородки затремтіли. Вібрація ставала дедалі сильнішою — мабуть, розхиталася підшипни­кова підвіска турбін. Люди перезирнулися, проте ніхто не сказав ні слова. Вони знали, що все залежить від того, чи витримають ротори.


   Уся рубка раптом задрижала, немовби ззовні в неї з навіженою швидкістю бив сталевий молот. Товста випукла лінза останнього екрана миттю вкрилася густою павутиною тріщин, його фосфоричний диск згас, і при тьмяному світлі аварійних ламп знизу люди бачили на похилих стінах власні збільшені тіні; гуркіт перейшов у протяжний рик, під ними щось тріщало, ламалося, шматувалося з металевим скреготом; кор­пус, струшуваний страхітливими поштовхами, падав, падав, осліплений, мертвий; люди позіщулювалися, затамували віддих, цілковита пітьма, хаос... Нараз їхні тіла якась сила випростала на всю довжину нейлоно­вих тросів, проте люди не долетіли до розбитих пане­лей, об які були б покалічилися, а повисли навскоси, повільно розгойдуючись, наче важкі маятники...


   Ракета перекинулася важко, мов велетенська гора; цього разу гуркіт був далекий і тупий, брили викину­того ґрунту слабко застукотіли об зовнішню обшивку і зсунулися додолу.


   Усе завмерло. Внизу сичали труби, щось жахливо булькало, швидко стікала вода, і шум цей був зміша­ний з пронизливим сичанням, яке повторювалося че­рез рівні інтервали, немовби на розпечене залізо ка­пала якась рідина.


   — Живі, — сказав Хімік у цілковитій темряві.


   Він не бачив нічого, висячи в нейлоновій сітці, наче в мішку, підвішеному за чотири ріжки на тро­сах. Це означало, що ракета лягла на бік. Якби вона стояла, сітка висіла б горизонтально. Щось клацнуло. Спалахнув блідий бензиновий пломінчик старої Ліка­ревої запальнички.


   — Екіпаж? — запитав Координатор.


   Один із тросів його гамака лопнув, і Координа­тор повільно, безпорадно розгойдувався; просунувши руку у вічко нейлонової сітки, він марно силкувався схопитися за що-небудь, що виступало зі стінки.


   — Перший, — сказав Інженер.


   —  Другий, — відгукнувся Фізик.


   — Третій, — подав голос Хімік.


   — Четвертий, — озвався Кібернетик, тримаючись за лоба.


   — П’ятий, — закінчив Лікар.


   — Усі. Поздоровляю, — голос Координатора був спокійний. — Автомати?


   Йому відповіла тиша.


   — Автомати!!


   Мовчання. Запальничка почала пекти Лікаря в пальці. Він загасив її. Знову все огорнула темрява.


   — Я завжди казав, що ми зроблені з кращого мате­ріалу, — озвався в сутінках Лікар.


   — У кого з вас є ніж?


   — У мене. Хочеш перерізати троси?


   — Якщо можеш вибратися без цього, то ще краще. Я не можу.


   — Спробую.


   Почулися якесь вовтузіння, прискорене дихання, щось грюкнуло, заскреготіло скло.


   — Я на підлозі. Тобто на стіні, — повідомив Хімік. Голос його долинув звідкись ізнизу. — Лікарю, при­світи на хвилинку, я вам допоможу.


   — Тільки поквапся, бо закінчується бензин.


   Знову спалахнула запальничка. Хімік вовтузився біля гамака Координатора — міг досягти тільки до його ніг. Нарешті зумів трохи розсунути бічну «блискавку», і Координатор важко впав на ноги. Удвох їм працювалося швидше. Незабаром усі вже стояли на похиленій, оббитій напівеластичною масою стінці рубки.


   — З чого почнемо? — запитав Лікар.


   Він стягнув краї рани на лобі в Кібернетика й на­клав на неї пластир, який знайшов у себе в кишені. Лікар постійно носив при собі різні непотрібні речі.


   — З констатації факту, чи нам удасться вийти звідси, — відповів Координатор. — Насамперед нам потрібне світло. Ну, що там у вас? Уже? Лікарю, при­світи мені сюди, може, в клемах панелі є струм, хоча б у ланцюзі сигналізації тривоги.


   Цього разу запальничка викресала лише іскру. Лі­кар без успіху крутив коліщатко, але тільки стер шкіру собі на пальці, освітлюючи уламки потрощеної па­нелі, в якій копирсалися навколішках Координатор й Інженер.


   — Є? — спитав Хімік, який стояв позад них, бо йому вже не вистачило місця.


   — Поки що глухо. Ні в кого нема сірників?


   — Останній раз я бачив сірники три роки тому. В музеї, — невиразно промимрив Інженер, намагаю­чись зубами здерти ізоляцію з кінця проводу.


   Нараз маленька голуба іскра освітила складені, мов скойки черепашки, долоні Координатора.


   — Є, — повідомив він. — Тепер яку-небудь лам­почку.


   Хтось знайшов у сигналізаторі тривоги над бо­ковою панеллю непошкоджену лампочку. Сліпучий електричний вогник освітив рубку, схожу на частину труби тунелю з конусними стінами, що похило піді­ймається. Високо над ними, в тому, що було тепер стелею, виднілися зачинені двері.


   — Більш як сім метрів, — меланхолійно зауважив Хімік. — Як ми туди дістанемося?


   — Якось у цирку я бачив живу колону — п’ятеро чоловіків один на одному, — озвався Лікар.


   — Для нас це надто складно. Ми дістанемося туди по підлозі, — відповів Координатор.


   Він узяв у Хіміка ножа й почав робити широкі над­різи в губчастому покритті підлоги.


   — Східці?


   — Атож.


   — А чому це не чути нашого Кібернетика? — рап­том здивувався Інженер. Умостившись на уламках потрощеного розподільного пульта, він прикладав вольтметр до виведених назовні кабелів.


   — Він овдовів, — усміхнувшись, відповів Лікар. — Бо що таке Кібернетик без автоматів?


   — Вони в мене ще запрацюють, — кинув Кіберне­тик, зазираючи в отвори вибитих екранів.


   Електричний вогник поступово жовтів, робився дедалі слабшим та блідішим.


   — Акумулятори теж? — буркнув Фізик.


   Інженер підвівся:


   — Схоже, що так.


   Через чверть години в глиб корабля, а точніше, вгору, вирушила експедиція з шістьох осіб. Спершу вони дісталися в коридор, а звідти — до окремих приміщень. У Лікаревій каюті знайшли кишеньковий електроліхтарик. Лікар полюбляв возити безліч зай­вих речей. Ліхтарика забрали із собою. Усе довкола було поруйноване і потрощене. Меблі, прикріплені до підлоги, вціліли, але з приладів, інструментів, до­поміжних засобів пересування, харчових запасів утво­рилася справжня каша, що сягала людям вище колін.


   — А тепер спробуємо вийти, — сказав Координа­тор, коли вони знову опинилися в коридорі.


   — А скафандри?


   — Вони в напірній камері. Сподіваюся, з ними нічого не сталося. А втім, вони нам і непотрібні: на Едемі цілком стерпна атмосфера.


   — А хіба тут узагалі хтось колись був?


   — Так, десять чи одинадцять років тому косміч­ний зонд пошукового патруля, коли загинув Альтаїр зі своїм кораблем. Пригадуєте?


   — Але з людей ніхто?


   — Ні, ніхто.


   Внутрішній люк шлюзу похило нависав над їх­німи головами. Дивне перше враження, спричинене тим, що в знайомих приміщеннях усе набуло абсо­лютно нового вигляду — стіни стали тепер підлогами, а стелі — стінами, — поволі минало.


   — Тут нам і справді не обійтися без живої дра­бини, — заявив Координатор, ретельно освітивши люк Лікаревим ліхтариком.


   Пляма світла оббігла довкола люка. Той герме­тично прилягав до шлюзу.


   — Виглядає непогано, — сказав Кібернетик, який стояв, задерши голову.


   — Атож, — погодився з ним Інженер.

ISBN: 978-966-10-4767-8