Микола Шпаковський, Ростислав Фук

Сільські вісті

Крок 2015 р. 98 ст.
розмір: 105х145 мм.

оцінок: 1

Немає в наявності

35 грн.

Доставка:
   - Нова Пошта 1-3 дні
   - Укрпошта 3-7 днів

Оплата:
   - при отриманні
   - на карту Приватбанка

Як би хтось си думав, жи в селі нема жадної культури — той най си йде до пісєчої мами. Ну і шо з того, жи в клюбі хпала стіна, як Ігор з Варваринец був фіром назад давав. Місяць го не видко скурвисина. Менче з тим, в тім клюбови і так ніц толкового не було, як си зара нагадаю, жи тамтом зимом ми всі гулєлисьмо в сінтіпонових куртках — а то збоку певно виглідало як якесь столковиско ламаґів: махаєш отакво руками, перебираєш ногами, впотієш в тій куртці тай простудиш нирки. Во Анджик Малий був си потовк до одвірка чоло і зломав носа, як йшов надвір до кулідзунь пити з ними по пидисят. То нашо такево сі кому здало, а дохтори заракій дорогі, за могорич сі не обійде! Але зато в нас є ферма, хліви — пітсот людий там можна посадити. На коровлічі жолоби, правда. А де перед тим ті корови поділисі — то селищний голова знає, списав десь, як то все сі в нас робе навіґлє і через сраку. А люди як все мовчат, кажен має за себе боя, не підскоче. Ну і зачилисьмо приводити ту ферму до поридку, би було ґлянц, ну як для себе.

Послали в область білорусом Степана Капусняка і Мариську Палюхову за вобоями і ковроліном. Дали їм прицепа і штири тисячи гривнів. Наказали аби не дуже квітасте було, бо то не молодятам в нову хату, а на культуру. Привезли зелений ковьор і червоні шпалери. Вобклеїли скілько могли, а решту посипали тирсою. Там, де ковролін, то була віп-зона для голови, гостей з міста і ближчої родини. А де тирса — то гальорка для робочого класу. Ну і зачала сі бійня, бо як то так — стелили всі, голови не було, тепер він на тому буде сидів, а всі роботяги мают чвертку як в хліві розпивати. Ну голова, аби троха сі збравувати, розкрутив свій старий Спрінтер, яким возив колись людий до Іспанії, повитєгував з него всі сідушки і пожертвував на тії тирсові місця. То вже троха сі втихомирили. Ну а для повного спокойствія рішили, жи будут розігрувати каждого вечора лотирею на два місця в віп-зоні.

Лотереї лотереями. Бо на тім біди ше сі не скінчили. То ше світло тре було провести. Кажу пацанови най драбину двома руками тримає шторца, лямпочки тре повкручувати. А то мишіґіне зачило шось до мене пащекувати, жи так сі не робе, бо ніби тре спочатку щиток відключити. Я шо вдома лямпочки ніколи не мінєв? Ну але я не знав, жи той щиток був на три фазі чи може більше і шось там забарахлило. Короче, впалило ми током геж кашкіт загорівсі. Але обійшлосі, кричу му зверха най тілько хтось підставит ті пару мішків тирси, жи в куті стоят, бо буду падав. Ну і всьо, більше нічо такого не було. Приземливсі, затушив тапочком кашкіта, потріпавсі тай післав Стефка по пиво, якраз свіже привезли.

Ну а шоби на сцені звук і лямпочки поставити, то вже рішили закликати з Тернополя пацанів, «Шов Мастєр» сі називали. Приїхали на великім Рені троє. Їден, той жи за рульом, був такий маленький кругленький, в коротких штанцьох, ходив всьо записував і мірав васерваґою. Другий нідзно руками розмахував, курив папіроси і сваривсі з першим. А третий взагалі ніц не балакав, но дививсі в свого планшета, так ніби з тьощою по скайпі з Італії балакав. Йой, людоньки, нарахували вони нам таку копійку, жи каждий мусів з хати нести всі гроші, які мав. Ну а шо вже було робити? Рішили переплюнути Настасівський клюб, то вже мусіли. Ґонор є ґонор. Понапривозили вони тих колонок і проджекторів, як включили то всьо на купу, жи аж в школі і в склепі світло сі виключило. Тре було через ту всю затію ше вітрака ставити, аби більше світла тєгнув. То так само ті жужики нарадили, бо їден з них на німцьох був і таке видів.

Тай по тім капарстві зробилисьмо «квітку», загуділи на три дни, обчистили всі остатні загашники, півниці і до діла. Музикантів то вже не памнітаю, то не скажу чи добре грали, чи шось недотігнули, бо шось мене хапнуло і на другий день я мусив пити воду з поташом. І з других сіл до нас почали більше приїжджати, навіть з дітисками, їдно другому переказувало. Бодько організував ту як г місті: гойдалки, такево всяке, жи підскакує, крутисі догори, додолини, перевертаєсі. Чортового колеса правда не можна було, бо ксьондз казав, жи хто з него попадає — хоронити не буде, від чорта то сі взєло. Аби не забути, то по неділях були ше коні, бо в будний день Бодько тими воґирами ворав люцкі поля. Баби понакривали коників капами з ружами, вчіпили маленькі сіделка, а діти сі на них возили, тішили, я їх тримав за руки, би не попадали часом. А їхні тати з мамами робили нам і в склепі добру виручку, то половину культури ми вже відбили. В другім селі отакво і буде далі трумкав той діджей Дозік на прицепі, то хто вже на него прийде, хоть він і з области приїжджає?

На празник, а празник в нас на зелені шьвєта, зробили дуже модне і сучасне дійство. Етнофестиваль. Розвішали рекляму по всіх селах, навіть в области. Баби повитягували зо скринів старі вишиванки, ше в яких їхні прабабці ходили з передпрадідами в кукурузу і в гречку, тай давай продавати їх по дві тисічі гривнів як риліквію. Котрі більше гміли, то повишивали самі. Хлопи нагнали горівок, навудили сала з шинкою. Повиставляли палатки на пасовиску коло ферми. Запросили пару ансамблів. Навіть казали, жи Шпаковский з Фуком були, але перший сі відразу напив (а хлебнути він любе), зачив до Ганьки Бурундукової сі зачіпати. Ну, Влодкови то сі не сподобало і зо два рази вгрів його по варґах. Спухли, як в бика ґалаґони. Фук відразу повіз ‘го до шпиталю, сказали, жи такі тепер будут всьо життє. І тре було воно їм? Але фестиваль сі вдав, правда хтось після того всі колонки покрав, повідали, ніби бачили тих трьох, жи їх поставили…