Паплаускайте Марічка Потяг прибуває за розкладом. Історії людей і залізниці

Паплаускайте Марічка

Потяг прибуває за розкладом. Історії людей і залізниці

Лабораторія 2024 р. 272 ст. , обкладинка: Тверда
розмір: 215х145 мм.

оцінок: 1

Продано, немає в наявності

Доставка:
   - Нова Пошта 1-3 дні
   - Укрпошта 3-7 днів

Оплата:
   - при отриманні
   - на карту Приватбанка

Автор передмови — британський актор, письменник, режисер і пасажир Укрзалізниці Стівен Фрай!

...історія Української залізниці є символом самої війни, у ній вся відвага, тривкість, відданість, самопожертва, а ще — віра. І все це — у дивовижних масштабах.

— Стівен Фрай

Ця історія починається з розкладу на центральному залізничому вокзалі столиці, де на електронному табло світяться жовтим назви міст, до яких поки що не їдять поїзди: Керч, Мелітополь, Донецьк, Маріуполь, Луганськ, Севастополь, Євпаторія. Але про них памʼятають і їх відвойовують. Залізниця першою після армії заходить на деокуповані території, на ходу ремонтуючи колії. Відповідає за безпеку перевезення перших осіб країн-союзників і світових зірок до нашої столиці. Рятує, дає прихисток, забезпечує армію і оборонну промисловість. Дарує надію і єднає.

Українська журналістка Марічка Паплаускайте проїхала понад 8 000 кілометрів і провела 40 інтерв’ю аби зрозуміти, як залізниці вдалося стати символом спротиву. Чому навіть у розпал повномасштабної війни сполученням Київ-Варшава курсує лише один потяг? Як залізниця стала головним інструментом волонтерського руху і як на ходу спорудила перші у світі медичні поїзди-реанімації для евакуації поранених? Хто організував приїзд до Києва Джо Байдена? І чи правда, що українська залізниця досі має зв'язки з Росією?

«Потяг прибуває за розкладом» — це реальні історії людей, які щодня роблять надможливе заради того, щоб головна артерія країни невпинно працювала.

Чому варто прочитати книжку «Потяг прибуває за розкладом. Історії людей і залізниці»?

10% від вартості кожного примірника буде перераховано у фонд «Залізна родина» на реабілітацію поранених та підтримку сімей загиблих залізничників

Особисті розповіді залізничників, подробиці міжнародних спецоперацій та факти, які здивують кожного, хто хоч раз був пасажиром потяга.

Під час однієї з поїздок у Херсон авторка потрапила під обстріл і стала свідком воєнного злочину — росіяни цілили в будівлю вокзалу, коли там зібралися пасажири.

Історії людей, які виконуючи власну роботу, тримають на своїх плечах величезну, життєво незамінну артерію країни — залізницю.

Передмову до видання написав британський актор, письменник, режисер і пасажир української залізниці Стівен Фрай.

Про авторку:

Марічка Паплаускайте

— українська журналістка, редакторка, письменниця й медіаменеджерка. Співзасновниця групи видань The Ukrainians Media та шеф-редакторка друкованого журналу Reporters. Марічка має 16 років досвіду у журналістиці та є амбасадоркою жанру літературного репортажу в Україні. Фіналістка професійного конкурсу «Честь професії» (2019, 2020) та Премії імені Георгія Ґонґадзе (2021). Укладачка та співавторка книжки «77 днів лютого» (2022).

Цитати:

Чоловік виходить із лаунж-зони вокзалу й крокує до вагона № 8, який за задумом залізничників зупиняється просто навпроти дверей, звідки він вийшов. Трохи уважності й ви помітите, як із двох боків пасажира пильнують кілька військових, але намагаються не привертати уваги ні до себе, ні до того, кого охороняють.

Щойно чоловік заходить у вагон, решта пасажирів здивовано перезираються. У нього однаково не вийшло б лишитися невпізнаним. Висока постава, яскрава зелена краватка з ледь помітними малюнками зебр і фірмова неохайна зачіска — все це видає колишнього прем’єра-міністра Великої Британії Бориса Джонсона.

Не в перші дні, а трохи згодом двоє керівників залізниці уклали парі з польськими колегами, представниками великої громадської організації. Закладалися на зачіску — ті, хто програють, мають поголити голови, якщо українським потягам вдасться стабільно прибувати без запізнень. У Польщі показник вчасності тримається на рівні 80%. Німецький Deutsche Bahn, чиї поїзди інколи зупиняються, коли на колії падає сніг, дають 70%. Укрзалізниця обіцяла показати приголомшливий результат у 95%.

Вона думала про сина, який три місяці в полоні. (...) За пів години мусила заспокоїтися — починалася посадка пасажирів. У метушні вона навіть не одразу помітила виклик від невідомого номера.

«Мам, це я», — почула.

«Діма, це ти?» — не могла повірити. А тоді давай без упину говорити: «Синку, будь ласка, не хвилюйся, ми за вас боремось. Ти тільки тримайся!».

«Мене обміняли, мам, — сказав уже втретє. — Я в Україні, мам».

А вона не чула. Просто не могла усвідомити.

«Мене обміняли», — повторив він іще раз, і вона нарешті збагнула.

«Боже, синочку…», — сльози котилися обличчям.

Зателефонувала дочці. Побігла до начальника потяга.

«Звільнили!» — каже йому.

«Кого? Тебе з роботи звільнили? Чого?».

«Ні! Діму мого звільнили!».

Того дня її обіймали й плакали разом із нею чи не всі пасажири.

Уже перед висадкою делегації та кількох десятків охоронців хтось із команди Байдена сказав, що вони не встигли купити сувенірів з України. Тож бригада поїзда віддала їм сімдесят підсклянників із логотипом УЗ — особливий символ української залізниці.

— Ми вигребли для них усі підсклянники, які мали у поїзді. Я прикинув, що це коштуватиме десь двісті доларів, і потім сам їх оплатив.

Любка взявся шукати, чим ще може допомогти. Тоді йому зателефонував друг і колега з Харкова, інший іменитий письменник Сергій Жадан. Він разом із на той час іще дружиною Ірою шукав спальники для армії. Військові, яких вони знали, виходили на позиції за Харків, окопувалися в полі й не мали ні кариматів, ні наметів, ні касок. Любка того добра в Ужгороді трохи знайшов. Спальники тримали в облраді для переселенців, але йому вдалося переконати чиновників, що в окопах ті стануть у більшій нагоді.

На рейсовий потяг «Київ—Війна» часом заледве купити квитки, хоч із року в рік відстань до місця призначення зменшується. Поїзд вирушає з Києва до Краматорська — це тільки 650 кілометрів шляху. Виходить, це потяг далекого сполучення. Втім є з чого радіти — він і далі не приміський.

— Шановні пасажири! Посадку закінчено!

Машиніст каже, що потяг вирушає, але на пероні все ще стоять двоє: він — у військовому строю, і вона — у безрадісності. Вони обіймаються, і машиніст легко дасть їм ще секунду і не поїде, поки вони не розчеплять рук.